Восьмихвилинні побачення поблизу Бердичів Україна
Це, іронізує дописувачка, — активні методи фінансової економії, до яких вдається влада. Таких листів багато. Особливо ж вражає лист, який деякий час тому надійшов з батьківщини Тараса Шевченка — його рідних Моринців. Шевченко, до якої приїздять тисячі екскурсантів і з України, і з-за кордону, яку, як мовиться, бачить увесь світ. І болісно читати те, про що написали вчителі В.
Задніпряний, В. Данильченко, Л. Дорошенко та ін. А хто ми, освітяни, тепер? Ми пасерби у своїй державі, у своєму районі. Місцеві органи влади глухі до наших прохань і вимог. Або вчителі Кудринецької середньої школи Борщівського району Тернопільської області В. Марчук, Р. Чепіль, Г. Федорчук та ін. Або лист з Київської області від голови профкому Владиславської середньої школи Миронівського району О. Що ж нам робити?
- безкоштовний сайт знайомств - - Дрогобич Україна!
- західні побачення Курахове Україна.
- Ярослав Сватко Розвідник воюючої України;
Від кого чекати допомоги, захисту? Усе це — індивідуальні або невелико-групові листи. Богуслава, що на Київщині, які звернулися до Президента, Кабінету Міністрів, депутатів Верховної Ради з приводу безвиході, що в неї потрапила освіта. Наші діти — майбутнє держави.
Яким воно буде, коли на межі другого й третього тисячоліть ми йдемо не вперед, а назад?! Ми багато чого вчимося у закордону. Але чи й там наповнюваність класів сягає 35 осіб? Тепер вже й рік, та педагогічним працівникам у ряді регіонів України усе ще не розвиднюється. Так, у січні р. продовжували страйкувати 1,5 тисячі вчителів на Тернопільщині там склалась особливо гостра ситуація , Кіровоградщині, Херсонщині, Івано-Франківщині та в Криму, а загальна сума заборгованості держави освітянам сягла майже півмільярда гривень.
Погрібний Анатолій. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба…
Можна було б оперувати й листами, які надходять від працівників закладів культури, особливо бібліотекарів, завідуючих клубами, керівників гуртковою роботою. Тональність їх — одна і та ж, і кожен з них похмуро увиразнює той дійсний стан, в якому опинилася культурно-освітня сфера. Не менш тривожні процеси характеризують і науку. Патон , що українська наука вже адаптувалася до нових умов. А що ж насправді — адаптація чи все-таки жахлива своїми наслідками руйнація? науковців в цілому по Україні — понад 6 тис.
Причому особливо є трагічним те, що масово змінюють або Батьківщину, або й самий свій фах перспективні молоді вчені. Скільки їх, запитує С. Не подивуємося цьому непатріотизмові, якщо порівняємо: у році витрати на одного науковця у Сполучених Штатах Америки і в Японії становили тисяч доларів, у Франції — тисяч доларів, в Україні ж … 0,7! тисяч доларів. Звернення, листи, апеляції до влади, вияснення фатальних наслідків, якими загрожує ситуація, що склалася… Трагізм у тому полягає, що все це — не поодинокі голоси, а хоча поки що ще й терплячий, одначе наростаючий протест нашої інтелігенції.
І як не зауважити тут, що, з-поміж інших, протест, скажімо, освітян є особливо небезпечним, особливо страхітливим, адже в руках освітян — саме майбутнє нашої держави, і це від них найперше залежить громадянська якість покоління, яке вступає чи невдовзі вступить у життя. А був же, і ще не так давно, час, коли як-от у роках ми навіть знаходили слова певної втіхи: мовляв, інші галузі руйнуються, занепадають, а от освіта тримається, її вдається боронити.
Правда, відчувалося і тоді, що все те висить на волосинці, непевне, дуже нетривке.
- Нескорена Берегиня (збірник-мартиролог).
- найкращі сайти підключення - - Бахмач Україна.
- сватання місто Калинівка Україна?
І ось нині ці тривожні передчуття повною мірою справдилися: волосинка враз обірвалася — і пішов обвал, причому темпи руйнування просто приголомшують своєю навальністю та мірою катастрофічності. Духовно-освітню сферу захопив на наших очах руйнівний циклон, який ще не відійшов і досі і ще не знати, коли відступить.
Наслідки цього циклону очевидні, бачимо їх у кожному місті та селі.
Записки журналиста: Можно ли представить Оберхоф без биатлонных болельщиков?
Працівник культури, науковець, освітянин опинилися у вкрай принизливому становищі. І тут знову і знову вчувається мені стереотипна, обкатана відповідь: мовляв, ну що зробиш? І все ж від кількох запитань з цього приводу утриматися важко. Нема коштів — а що вже перестали справлятися за копійки в інші країни наш метал, худоба, інші національні багатства?
Що — вже справедливо вирішене питання про транзитні перевезення територією України?
Записки журналіста: Чи можна уявити Оберхоф без біатлонних вболівальників?
І питання так званих боргів вже вирішене, і не раз порушуване питання про потребу запровадження одновідсоткового податку на розвиток освіти вже зреалізоване? Вже не кажу про заслін крадійству, мафіозності, який держава, нарешті, мусить виставити. Та, здається, і до цього роду підказок, як і до тих скриків, що їх чути по всій Україні, і до їхніх фатальних наслідків, що заявили про себе вже сьогодні, владні структури лишаються незворушними.
Може, потрактовуються як явище загальнодержавної, загальнонаціональної небезпеки перманентні освітянські страйки, які відколи вже не припиняються? Чи, може, то вже набутий синдром, загартований імунітет цієї незворушності? Мабуть, що так. І це хтось вірив би, що існуватиме село, коли не існуватиме школа? Не усвідомлює, що немає школи — нема й села?
І це щось засвоєно з уроків недавніх ще часів? Часто погукують: виживай, освіто, сама на себе вчися заробляти! А водночас не то зароблені кошти, а й навіть благодійні пожертви на освіту віднедавна обкладаються драконівським податком. До речі, саме в цій найбільш принциповій точці очолюване мною Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Григорія Ващенка не може не мати посутньої незгоди і з позицією міністерства освіти.
Так, це правда, власної каси міністерство не має, і, власне, саме воно постійно перебуває у принизливій ролі прохача, котрий з простягнутою рукою навідує кабмінівські та мінфінівські кабінети: мовляв, дайте на освіту… І все ж йдеться саме про незгоду, оскільки, піднявшись на сходинку елементарної самоповаги, міністерство мусило б взяти на себе роль бодай морального захисника інтересів наших освітян, обстоювача щонайжиттєвіших потреб галузі, діючи за принципом: ліпше будь-що, аніж безчестя, аніж зневага з боку педагогічної громадськості.
Натомість бачимо інше: орган, що мусив би стояти на сторожі інтересів галузі, сам так виходить підкидає варіанти, де б ще можна було скубнути освіту, де ще можна увірвати. Не може не шокувати, як можуть навіть обговорюватися у найвищому освітянському штабі такі речі, як, наприклад, скорочення кількох десятків тисяч вчительських ставок за рахунок збільшення наповнюваності класів усього, як прозвучало одного разу на колегії міністерства, це могло б дати економію в 30 тисяч ставок.
Або — відміна поділу на групи у вищих навчальних закладах для виконання практичних і лабораторних робіт. Або — зведення учнів кількох різних класів до однієї класної кімнати. Дебати довкола зловісних цих прожектів будь-де можливі, та чи в міносвіті?
м. Бердичів, вул. Шкіряників, 14 (ТСЦ МВС № 1842)
До речі, зверніть увагу, що саме виявилося масово скороченим на місцях з вибіркового компоненту, — українознавство. Так саме був і документ про зростання наповнюваності класів, про педагогічне навантаження у вищій школі. Є, гадаю, шанс і є ще, можливо, якийсь час, аби відповідні структури задумалися над цими речами, а поки що, як можемо не дійти щонайпершого висновку: найосновніше, що нам треба зреформувати в освіті, це — зреформувати саме ставлення держави до освіти.
Адже з якого боку не підходь, на сьогодні воно нецивілізоване, неуцьке, часто розбійницьке. Із таким ставленням до освіти повноцінну Українську державу ми не збудуємо й у світове та європейське товариства не увійдемо. Не зайве, до речі, нагадати, що в році американські вчені підготували для Конгресу цієї країни доповідь під назвою Нація в небезпеці, необхідність реформи освіти, де забили найбільшу тривогу з приводу відставання освіти.
Звичайно, маса проблем в освіті у Сполучених Штатах Америки існує і сьогодні, і то далеко не все варто нам звідти запозичувати, як далеко не все варто охаювати в нашій системі освіти. Освіта в небезпеці, нація в небезпеці, держава в небезпеці… Маємо ситуацію, коли для зупинення антидуховного безуму державі слід вживати вже екстраординарних заходів. Не бракує, на жаль, людей, в тому числі й з-поміж освітян, котрі, переживаючи трагізм нинішньої ситуації, повертають голови назад, навіть тужать за часами, коли повсюдно аж лящало: радянська система освіти — найдемократичніша, найгуманніша, найкраща в світі… Одначе що це — тужити за часами дикого автократизму?
За часами, коли цвіт українського вчительства, як і всього народу, був розстріляний та засланий на Колиму й на Соловки? За часами, коли вчитель і загалом культурно-освітній працівник яко гвинтик тоталітарної системи мусив обслуговувати її, бігаючи агітатор і пропагандист!
з газеткою у руках, що містила чергову партійну постанову, чи то на колгоспний тік, чи в заводський цех? Посилали в примусовому плані. Довірмося великому авторитетові О. І записав він це у грізні воєнні роки, а саме 28 червня р. Треба переглянути і перетрусити її зверху донизу. Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспільстві і в школі.
У нас учитель у загоні. Жалюгідне становище учителя матеріальне і морально-правове, і хибна система виховання — ось причина перша і найголовніша всіх труднощів, що їх несемо ми зараз. Ось причина наших перебільшених утрат, хаосу, слабкодухості та іншого, словом, всякого того, що робить нашу перемогу багато-багато дорожчою, аніж це могло бути. Прибитий, неінтелігентний учитель — це величезне зло нашого народу. Безправний, нешанований, брудний, малоосвічений учитель і такий же малорозумний Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнень компартіі.
Народний учитель, учитель народу — серце і сумління села, зразок і предмет наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками, — нема, нема у нас такого народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька. І потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві. Скучно, і трудно, і сумно… Ще раз кажу: оцінюючи спадок радянської доби у педагогіці й освіті, довірмося О. Авторитет О.
Довженка хай зайвий раз потвердить: шляхів виходу освіти та культури з найглибшої нинішньої кризи позаду, у минулому не існує, і, не очорнюючи поспіль все, чим ми жили раніше, спрямовувати свої погляди нам треба уперед. Відгукуючись на мої попередні бесіди, Ф. Цю ж думку варіює і багато інших моїх дописувачів, що дружно відгукнулися з усіх теренів держави. Як сумно констатує В. Молостов з м. Є в нас герб, якого багато хто не сприймає.
Є прапор, якого немало хто не помічає.