Події християнських швидкісних побачень Чортків Україна

Музичність і жіночність. Нова книга Світлани Антонишин вражає й прагненням авторки омузичити навколишній світ. За підтвердженнями далеко ходити не треба, адже промовляють уже самі назви творів. А хіба не говорять про це окремі рядки? Але розмова про звернення душі до музики, як нам здається, має ще одне відгалуження, яке передбачає присутність жіночого начала. Між іншим, тут уже переплелося незбагненним чином — жіноче розуміння, музичність і сувора ніжність її феміністичного сприймання. Космічна болючість самотності жіночої душі, де постає в романтичному вихорі й сучасне збагнення невмирущості людської особистості крізь Боже світіння.

І така намальована тиша, наче ….. От і думаємо після останньої цитати. Хто вона, Світлана Антонишин? Яко поетка, звісно. Так вважали б понад тридцять років тому. Готової відповіді не маємо, бо під жодне з цих означень лірика поетки точно не підлягає. Радше можемо говорити про народження поетичності на межі двох стилів.

Зрештою, це не є чимось новим для вітчизняної літератури. Що далі? На це сакраментальне питання відповість нова книга поетки. Чи підтвердить вона наші висновки? Чи додасть нових барв? ВЕЛИКІ ЧАРИ МАЛЕНЬКОЇ КНИЖЕЧКИ. Васильчук В. Останній бій знайденця. Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України.

Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко. Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації.

Культурно-мистецькі події у році « Чортківська міська рада

І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець». Тут згадаю хоча б про таке.

ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 1

Ми звикли у таких випадках говорити «найда». І на його тлі «знайденець» виглядає рідковживаністю чи неологізмом.

• область швидкості знайомств поблизу Старобільськ Україна.
• ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 1 — Письменницький портал?
• восьмихвилинні побачення поблизу Лутугине Україна.

Хто як гадає! Чесно кажучи, сам не переймаюся цим. Бо крім колоритного слівця у заголовку вгледів й інші цікавинки. До таких, зокрема, відніс би метафори, порівняння та образи. У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: чому літературний критик почав свою розповідь про книгу з наголосу на моменті, який не є першочерговим для неї, себто задати своєрідну загадку.

Не хочу теотеризувати чи іронізувати з цього приводу. Бо відповідь лежить на поверхні. Її навіть можна розділити на дві частини. З одного боку поетизм у прозі чи щось подібне — необхідний елемент авторового стилю. Й саме ці красивості допомагають поціновувачам красного письменства безпомильно для себе визначити автора. А з другого? Як на мене, то питання про манеру письма потребує деякого розпросторення моїх розмислів. Можна було б залазити в хащі обґрунтування думок, цитуючи цікавинки з попередніх видань і таким чином вдаватися до такої аргументації. Та по-перше, не можу вважати себе великим знавцем творчого доробку Віктора Васильчука, бо перечитав лише кілька його книг.

По-друге, навіщо такий вибір аргументів, коли ту чи іншу тезу роздумувань без особливих труднощів можна доказати лише з допомогою однієї книги вважаю, цей спосіб доцільнішим ще й тому, що «розмахнувся» не на велике за обсягом літературознавче дослідження монографічного типу, а на невеличку рецензію. Переді мною — «Пробач мені, Цукерочко! Це — попереднє видання творів письменника для наймолодших читачів.

• Чортків — Вікіпедія.
• !
• .

У ньому теж є чарівності. Вона й справді звивалася вужем між акуратними хатками і губилася за селом, десь у густом у лісі». Мимовільне співставлення цитат з обох книг вказує, що рецензент ступив на правильний шлях, зробивши акцент на виражальність. Бо намагання автора висловити себе через незвичність слова є очевидним, що і хто б не говорив. Тому й не хочу товкти словесну водичку у ступі розлогих міркувань. Зайвина все це, коли проблема і так є зрозумілою. Ліпше висловлю кілька думок щодо сюжету твору. Але перед тим, як перейти до реалізації цього задуму, бодай коротко розповім про сам сюжет.

Щоб читачі, як і я, «упірнули» в течію авторового замислу. Отже починається все з того, що дядько Борис після аварії на Чорнобильській АЕС починає обживатися на новому місці і жалкує, що у переселенській метушні десь запропастився його собака Жук. Дуже хоче знайти його, хоч вже має іншу чотирилапу подружку Альфу.

Після багатьох перепитій йому таки вдається це. Тепер згадаю про таке. Якщо порівнювати обидва тексти, то виникає думка, що прозаїк пропонує ще одне трактування історії про друзів «наших менших». За великим рахунком нічого поганого тут немає. Кожен пише про те, що зігріває його душу. Та «Останній бій знайденця» — не лише твір про собаку, хоч саме такий акцент бачимо в анотації.

В оповідання це є закономірним для прози Віктора Васильчука йдеться про непростість взаємовідносин між людьми і тваринним світом. Благородна тема! Шкода, що вітчизняна література ще недостатньо торкається її рідкісні винятки погоди не роблять. Є ще один нюансик, який змушує до подібних міркувань.

Дзісяк Ярослав Ігорович

Впевнений: якби у нас було більше художньої літератури на цю тему, то викривлень у душах мали б менше. Та ще, мабуть, треба врахувати, що автор не лише словом втручається у ситуацію. Мені, скажімо, відомо, що письменник, виступаючи засновником і головним редактором благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», опікується і місцевим притулком для бездомних тварин. Чи, може, помиляюся?..

НЕБЕСНІ  ВІТРАЖІ. Серед людності нерідко можна почути сло¬восполучення: «Щасливий, мов потрапив на сьоме небо». Про це словосполучення подумалося, коли почав перечитувати рукопис майбутньої книги Лесі Шмигельської «Сьоме небо». Та все пояснюється дуже просто. За роки читальницької практики звик до того, що ймення видання є своє¬рідною візитівкою автора. Як кажуть, зустрічають дивлячись на одежу….

Якщо з цієї точки зору оцінювати твори, то все, очевидно, виглядає неоднозначно. Аби пере¬свідчитися в цьому, звернемося до історії україн¬ської літератури. І, зрозуміло, згадаємо хоча б такі факти. Вживання тих чи інших цифр у назвах не є рідкістю. Скажімо, Ганна Гайворонська ніяк не може забути «Першого поцілунку».

В «Другу ріку» ступила Наталія Білецька. Перед «Трьома дверима» тупцює Володимир Бондаренко. Щось подібне маємо з вживанням обра¬зу неба. Світлана Антонишин «Янгол самотнього неба», Володимир Базилевський «Украдене небо», Клавдія Корецька «Відкрите небо», Оксана Лозова «Просто неба»… Йдемо далі. Ще в минулому столітті один поет одну за другою випустив книги: «Освідчення», «Досвідчення», «Засвідчення». А Павло Мовчан і Петро Мідянка пішли ще далі: одного і того ж року з «ласки» в одному і тому ж видавництві прийшли до читачів з книгами віршів «Поріг». В декого, безперечно, може виникнути за¬питання: навіщо мені знадобилася акцентуація на повторюваності назв?

А Василь Буданний не кається, що живе «Під сьомим небом».