Uncategorized

- це нові чорні побачення поблизу Христинівка Україна

Щиро зізнаюся, до цього я ніколи не тримав у руках рогач, не орудував сковородою, але відступати було нікуди. Запалив у печі солому, рогачем засунув ближче до вогню підставку-гільзу. Знайшов сковорідку, накришив туди сала, цибулі, розбив троє яєць — і в піч на гільзу. Коли в сковорідці зашкварчало, я рогач під сковорідку — хотів її зняти, яєчню помішати, та рогач не втримав — і сковорідка брикнула в попіл.

Якось там її витягнув, здув попіл, та знову встановити сковорідку на гільзі вже мені не вдавалося — тремтіли від хвилювання руки, тому досмажував яєчню, утримуючи рогач зі сковорідкою над вогнем. Коли яєчня вже була готова, здув попіл, «причепурив» її ножем та виделкою і на тарілці разом із скибкою хліба з маслом подав матері на піч.

З яким апетитом мама їла ту яєчню! Не раз потім хвалилася сусідкам бабі Огнії, тьоті Дуні, що смачнішої яєчні в своїм житті ще не їла. Обличчя її при цьому світилося, а теплі сині очі, звернені в мій бік, сяяли ласкою. Я й зараз, часто згадуючи ту смаженю, задумуюся: «Чим можна виміряти глибину материної вдячності?

Христинівка (Христинівська сільська рада) — Вікіпедія

А мамину відданість доньці Вірі? А безмір її страждання за сином Іваном? Роками пізніше я усвідомив: мати плакала не просто за сином Іваном, батьком Федосем — своє безталання в голосінні виливала. Про долю чоловіка знала лише, що засуджений, двічі утікав із заслання і знову кудись запроторювали.

Його «провина» чорною плямою лягла на неї і на нас, живих її дітей. Спокутувала її, щоденно тяжко гаруючи з ранку до вечора в колгоспі «Червона зірка». А коли пробувала скаржитися, що її непомірно експлуатують, чула від колгоспного бригадира, своєрідного осавули: «Замовкни, бо ми тобі нагадаємо, ким був твій Федось і за що його репресувала радянська влада! Люди дивувалися її працездатності.

Христинівка (Христинівська сільська рада)

Та керівництво колгоспу не шанувало роботящих її рук, не зважало, що вона — багатодітна мати. Нерідко повертаючись після надсадної праці на жнивах чи на буряках заставала вдома котрусь свою дитину мертвою: баба Харитина встигала вже нарядити її у вічну дорогу… Так за кілька довоєнних літ мати втратила шестеро дітей. Однак колгоспне керівництво не виявляло їй ні жалю, ні співчуття, зате постійно нагадувало, що вона — дружина «контри».

А коли треба було виорати город чи привезти соломи на зиму, скільки рясних сліз проливала, стовбичачи біля контори! Якось, уже, мати прийшла додому, обпалена кривдою, стала обличчям до ікон під рушниками й простогнала: «Немає на вас, нелюди, мого Федося, він би змусив усіх вас жити по правді!

Звечора замісила діжу. Раненько, як тільки почало сіріти, 6 січня року, встала. Почалися перейми. Але ти не став дожидатися дядини і повитухи, вискочив з капусти і голосним окриком сповістив про своє пришестя на світ. Це сталося на світанку 6 січня року, в середу». Невдовзі прибігли обидві сусідки, побачивши новонародженого в «сорочці», перехрестилися, вигукнули в захваті:.

Того ж таки дня під обідню пору Векла, дружина односельця Артема Ярового, який сидів у київській тюрмі разом з батьком, переказала, щоб мати відвідала Федося, принесла йому теплу спідню білизну, шматок сала, хлібину, часнику, бо він у камері замерзає, голодує. Мати, виснажена пологами, пересилила свої болі й поспішила до кравця, вблагала якнайшвидше пошити нижню білизну, піджак, теплі ватяні штани для Федося.

Як же ти зважилася після пологів на таку нелегку дорогу з важкими клунками! Я молитимусь Богу, щоб ти благополучно повернулася додому! Тільки й почув, що тюремна варта дозволила коротке побаченні з чоловіком, передала йому білизну, шматок сала, харчі… Як здолала важку дорогу з важкими клунками на плечах, один Всевишній знає. Рідну неню я просто обожнював, бо завдяки їй ще з раннього дитинства захопився народними піснями, оскільки разом з нею бував і на весіллях, і на толоках, і на хрестинах, і на різних народних гуляннях, зібраннях. А скільки козацьких, чумацьких, сирітських, весільних, релігійних пісень вона знала, музикально грамотно співала і мені передала в спадок!

Ті пісні були якимись особливими, неповторними за мелодикою і голосоведенням, а надто за протяжністю! Між іншим, коли я зрідка наспівував мамині пісні нашому пісенному диву Ніні Матвієнко, чув подивоване: «Миколо, це ж лірницькі пісні! І взагалі, в нашому історичному Чернякові навіть гуртові пісні співаються якось уповільнено: виконавці немов кохаються й купаються в мелодіях — цього непередаваного чару я звідав на собі достоту! Власне, мамині, ширше — черняхівські пісні проклали пряму доріжку і до голосів Оксани Петрусенко, Михайла Гришка, Андрія Іванова, Петра Білинника, Івана Козловського, а через них — до музики класичної — оперної, симфонічної, камерної, інструментальної.

І прилюбив мене до вокального мистецтва, класичної музики детекторний приймачик, який мати придбали для мене в Кагарлику, нашому районному центрі. Бувало, що хлопці, які йшли нашою вулицею до школи, викрадали антену, я гірко тим журився, — і мати купувала мені нову…. Разом з голосами згаданих тут вокалістів поступово ввійшли в моє життя твори Людвіга ван Бетховена, Вольфганга-Амадея Моцарта, Фридерика Шопена, Петра Чайковського… О той детекторний приймачик поступово ввів мене в світ божественної класичної музики.

Скільки радісних хвилювань звідав! І то не на день — не на два — на роки й десятиліття. З навушників до мого серця долинав незнаний світ гармоній у звуках, хвилював душу, заповнював усе єство — і я забував про тяжкі образи, що їх завдавали ровесники.

Навігаційне меню

В мене ж, як і в батька, були не типові для українців, монгольського типу очі з опущеними віями, нерухомими зіницями. До того ж я був слабкозорий, очі косили, отож нерозумні дітлахи часто жбурляли мені в спину і в серце! жорстоке й страшне слово: сліпий! Мати, від природи тонка музикальна натура, заохочувала мої захоплення серйозною музикою, часто наспівувала мені вечорами своїх і батькових улюблених пісень, я їх підхоплював, а іноді в нас виходив непоганий дует.

Майстер-тату, який зарізав уманську студентку, провів з її мертвим тілом три години

Мати нерідко засинала під музику в навушниках і, заскочена чарівними звуками опівночі, бувало тихесенько розбуджувала мене і шепотіла на вушко: «Колю, послухай — Паторжинський співає» або: «Колю, Бетховена грають! І часто ловлю себе на думці, чи не завдяки матері я й став «музикальним» письменником?

А може то слабосилий зір повів мене мистецькою стежиною? Про оперування очей у перші повоєнні важкі роки й мови не велося: не знайшлося у великому селі людини, яка поцікавилась би мною, щось розумне порадила матері. Якось там сяк-так бачив, читав, непогано вчився в школі — і слава Богу. Великих перспектив на майбутнє я тоді не слав, керувався життєвим девізом брата Івана, який він висловив у листі до мами: «Маминим синкам всюди погано, Іванові Кагарлицькому всюди добре! Завдяки чарівному детекторному приймачикові, в старших класах я вже був заполонений оперними аріями, романсами, народними піснями у виконанні Михайла Гришка, Андрія Іванова, Петра Білинника, Марії Литвиненко-Вольгемут, Павла Лісіціана, Надії Обухової, Марії Максакової, піснями з репертуару Володимира Нечаєва, Володимира Бунчикова, Георгія Виноградова… Постійно щоранку ходив до школи в другу зміну прослуховував анонс програми радіопередач на день, фіксував час звучання в ефірі улюбленої музики, дорогих серцю співаків.

Біля приймачика напохваті лежали сякий-такий папір, олівець для запису текстів пісень, арій. Що не встигав записати за першим разом, залишав на майбутнє прослуховування. Коли текст пісні чи арії був готовий, я заносив його до товстого зошита-пісенника, в якому було кілька розділів, озаголовлених кольоровими олівцями — «Співає Оксана Петрусенко», «Співає Михайло Гришко», «Співає Петро Білинник», «Співає Іван Козловський», «Співає Іван Паторжинський», «Співає Іван Козловьский», «Співає Сергій Лемешев», «Співає Надія Обухова»…Часто ті тексти я вписував до зошита сам, іноді, для різноманітності, доручав однокашникам.

У моєму класі було багато учнів на прізвище « Кагарлицький » — два Миколи, Макар, кілька Софій, Надій. Семилітку закінчував у одноповерховій школі, що на центральній вулиці, завершував десятирічну освіту вже «на горі», в двоповерховій школі. Кажуть, що вчився я добре це засвідчують і оцінки в щоденниках: два з них, за шостий і восьмий класи, випадково збереглися. Мої зошити постійно були зашмульгані відбитками пальців, оскільки списуючи в мене домашні завдання з української, російської мов, математики, однокашники не дбали про чистоту моїх зошитів, а мені за неакуратність вчителі знижували оцінки.

Скаржитись, що не моя в тім вина, я не смів, а совісті в моїх списувачів не було. А коли ми писали диктанти, учні з парти позаду просили мене обертатися до них і нашіптувати правопис окремих слів, розділові знаки в реченнях — це миттю вервечкою передавалося по партах. Щоправда, вчителі робили зауваження, наказували «двійкою» в щоденнику за поведінку.


  • Христинівський район - Черкаська обласна державна адміністрація.
  • Відновити пароль.
  • Основні посилання.
  • Україна, Батьку, в нас одна.
  • знайомства безкоштовних сайтів Боярка Україна.

А мати ж щоразу, коли повертався додому, запитувала, які оцінки одержав, а тут раптом «двійка» та ще й жирно виведена! Приховати від матері тут поганющу оцінку я ніяк не міг, а брехати — язик не повертався — і я, червоніючи й затинаючись, розказав матері правду. Я виразно читав і вчитель російської літератури Михайло Іванович Донченко іноді доручав мені почитати фрагменти з творів російських прозаїків шкільна бібліотека була вбога.

Я охоче це робив. А якось на шостому уроці взимку, а навчався я, як уже зазначав, у другій зміні, Михайло Іванович попросив мене почитати вголос учням кілька яскравих сторінок із комедії Гоголя «Ревізор».

Авторизація

Раніше я читав завидна, а шостий урок — надворі цілковита темнота, просторий клас освітлювало лише кілька підвішених до стін ламп-дванадцятириків. З моїм слабосилим зором треба було б відмовитись, однак я не посмів.

Бійка в Христинівці. Провокація проти радикалів. Депутат з \

Почав читати — і раптом рядки попливли перед очима. Я рознервував. На очі набігли сльози — і я вискочив у коридор. Учитель, певно, зрозумівши, що необачно поранив мене боляче, вибіг за мною вслід, кинувся мене заспокоювати. Я повернувся до класу, сів за парту, Слава Богу, восьмикласники не сміялися, але на серце неначе хтось поклав важку каменюку… Ось тоді я усвідомив, що мої очі безпомічні повноцінно осягати навколишній світ і надалі поводився так, щоб не виставляти напоказ мою слабкозорість і не привертати до неї увагу вчителів, учнів, односельців.

Додому, надто в сльотаву чи мокру погоду, повертався після уроків повільно, обережно, аби в темноті не наткнутися на горбики, виямки, корчі, сучки, бо якщо оступлюся, боляче поранюсь, подейкуватимуть, що, бач, сліпий. Виробивши в собі таку звичку, до нашого обійстя добирався без прикрих пригод, щоправда іноді оступався, падав на сковзькій дорозі, але все те житейське: Бог оберігав мене від тяжких фізичних травм. У першому класі мене навчала приїжджа вчителька Василина Іванівна. Я її полюбив. І як же опечалився, коли вона після зимових канікул більше не зайшла до нашого класу: її загризли вовки в лісі, коли верталася з дому до Черняхова.

Далі нас вела Галина Костівна Згуровець, дружина Івана Мироновича Рудюка, нашого далекого родича по батькоаій лінії. У нашому класі Іван Миронович читав історію, географію. Це був веселий, дотепний учитель: умів пожурити й посмішити нас. Якось на уроці присвяченому радянським республікам, він запитав, звертаючись до нас: «Хто з вас знає, в якій республіці ми живемо, підніміть руки». Зголосилася на відповідь Віра Ярова: «Ну, скажи, Віруню!

Клас розрядився гомеричним сміхом. З тої хвилини її в школі називали не інакше, як «Вєрка-естонка». Манера спілкуватися з нами в Івана Мироновича була оригінальна, в основному, дотепна, незлобива, добродушна.

Скажімо, вийшов до дошки учень, а в нього ширінка розстебнута. Іван Миронович до хлопця: «Ваню, хутчій за парту, застебнись, бо горобчик вискочить». І прозвали в школі хлопця «горобчиком».